На жаль, в ці дні доводиться сказати і про прикре. Глорифікація, пошанування Героїв Майдану потребує не лише слів, але й конкретної пам’яті про кожного, постійної роботи. Для цього був створений Музей Майдану. Але й досі, через 12 років після тих трагічних і величних днів, маємо проблему з побудовою гідного приміщення для Музею, що змушений тулитись в сусідніх будівлях. Будівництво Меморіалу заблоковано через арешт території та незавершеність слідчих дій та судових вироків винним у розстрілах на Майдані. З іншого боку, обмеження будівництва у центральному районі столиці. Одиз з виходів – потрібно внести зміни до ряду нормативних актів. Осінню 2025 року до парламенту подано законопроєкт № 14166, в листопаді його схвалили в комітетах.

Однак 17 грудня, попри рішення погоджувальної ради, його так і не внесли до сесійної ради. З групою народних депутатів звернулись до спікера внести розгляд цього законопроєкту в порядок денний у вівторок, 24 лютого. Сподіваюсь вистачить здорового глузду і це буде проголосовано.

Я памʼятаю криваві дні 18-19- лютого, гіркі сльози за вбитими друзями. Я зібрала і сформувала багато мішків з ліками і ми вночі передали до Києва, однак вже на ранок 20 лютого все змінилося назавжди. Почалась кривава війна за самозбереження та свободу, яка триває й досі. Я стала свідкам того, як історію змінює сила духу тих людей, що пішли з дерев’яними щитами під кулі, щоб захистити право на вибір і свободу.

Згодом сотні майданівців, які вижили у лютневі дні, стали ядром добровольчого руху. Багато з яких полягло вже на полі бою в російсько-українській війні. Та багато з учасників Революції Гідності воюють досі, ставши елітою, рушієм нового українського війська. Памʼять – це дія. Діймо щодня своїми справами та помислами для країни.

Вічна слава Героям Небесної Сотні.