Тут звучить лемківська пісня, зустрічаються свої, відновлюються традиції. Але за кожною такою зустріччю є і пам’ять, яка часто болить.

Я сама з родини надсянців, яких переселили. Інша частина моєї родини ті, кого за участь в УПА вислали до Сибіру. Тому, коли збиралася наша родина, поруч із радістю завжди було і те, що боліло. Бо комусь довелося залишити рідний дім, а комусь починати життя з нуля, а комусь пережити заслання.

Про це важливо говорити. Не лише про події, а про конкретних людей, їхні імена, родини, села, історії. Щоб наші діти знали, через що пройшли їхні бабусі та дідусі. Щоб пам’ять не залишалася лише в архівах, а жила в наших сім’ях.

Бо культура – це не тільки пісні і традиції. Це ще і наша пам’ять. Те, що ми отримали від батьків і дідів та маємо передати своїм дітям.

Нехай лемківські «Дзвони» звучать ще багато років – збирають родини, повертають пам’ять і єднають українців.

Бо доки ми пам’ятаємо – наша історія жива.

Дзвони Лемківщини – Всеукраїнський фестиваль лемківської культури